Ростислав Семків,
літературознавець, доцент Національного університету «Києво-Могилянська Академія», директор видавництва «Смолоскип», автор книжки «Як писали класики»:
«Найперше треба розмежовувати психологічні й технічні помилки. При цьому перші, як на мене, є важливішими. Питання техніки є відносним – усі автори пишуть по-різному. Інколи автор починає писати так, як до нього ніколи не писали, наприклад, Кафка, і це стає відкриттям, початком чогось новаторського.
Перша значна психологічна помилка – очікувати швидкого успіху, коли молодий-а автор-ка переконаний-а, що його/її книжка відразу стане суперпопулярною. Якщо цього не стається, то відразу спадає енергетичний заряд, і людина перестає писати або стає писати гірше. Тут просто треба усвідомлювати, що потрібно багато часу й підготовки. Водночас я не відкидаю ймовірність швидкого успіху. Таке теж буває, що людина напише роман чи оповідання, яке відразу вистрелить. Помилка – очікувати цього. Є історії про Маркеса, який сказав, що йде писати шедевр, і сів та написав «Сто років самотності». Але при цьому забувають, що він перед тим п’ять чи сім років робив спроби й друкував якісь менші тексти, того ж «Полковника…». Крім того, у нього було десять років журналістської практики, коли він писав щодня якісь тексти.
Друга ж помилка, пов’язана з першою, – очікувати, що щось вдасться без значного шматка праці. У літературі, як і в інших фахових справах, потрібна практика. Усі розуміють, що є різниця, коли людина сьогодні сіла за кермо й коли вона десять років їздить.
Ще одна, на мій погляд, помилка (хоча дехто не погоджується з цим) в тому, щоб починати з великих форм. Бредбері, наприклад, радить починати із малих форм обов’язково. Часто молоді автори не витягують великих форм. Не називатиму імен, але в сучасному українському літературному процесі є кілька молодих письменників, які зразу спробували дати роман – як на мене, це були невдалі спроби – а потім повернулися до малої форми. І от мала форма в них виходить дуже добре. Порада – від малої рухатися до великої. Це так само, якщо поет береться відразу за поему.
Усі починають з віршів, а тоді, можливо, хтось добирається до поеми. Чому в прозі має бути навпаки? Це пов’язано з набування досвіду, уявленням про рух до успіху.
Дещо ліричний відступ – установка про те, для чого варто писати. Очевидно, не лише тому, щоб досягнути успіху, заробити грошей. Один більш-менш відомий український автор постійно наполягає на тому, що в нього найбільші наклади. Як на мене, це безглуздо писати заради накладів. Писати треба тоді, коли хочеш щось сказати, коли є бажання в чомусь переконати, коли прагнеш повернутися у місце й час, яких уже не існує. Це дуже цікаві моменти, які дає література, коли ми хочемо кудись зануритися, потрапити у якийсь свій потік, який насправді не існує, але є в уяві автора. Такими мають бути мотивації – помноження реальностей, поглиблення сутностей.
Про технічний бік треба говорити або довго, або коротко. Якщо коротко, то треба писати, щоб шліфувався стиль. Стиль – це мова, над нею потрібно працювати постійно. Вона має бути живою. Не має бути так, що читач скаже: «Та ні, так ніде не говорять: ні в трамваях, ні на вулицях, ні в маленьких містечках». Тож мова не має чинити спротиву, вона має бути природною.
Багато є інших порад – дрібніших, чіткіших, але це вже перспектива профільного навчання, як-от від Litosvita, де про це говорять дуже багато. Технічні нюанси пізнаються або в процесі навчання, або інтуїтивно, якщо людина має значну практику, багато пише».
Для чільного зображення використано фрагмент ілюстрації Craig Frazier