Привіт, друже.
Сто літ не писав листи, востаннє – до своєї Ганни, як служив у війську. Скільки-то води втекло з того часу. Тоді ще не були одружені, часто писав. А потім стала непотрібною писанина – мобільники замінили письмо. Але зараз щось найшло – певно осінь-нудота, чи що. Схотілось написати.
Вибач за дивакуватість, самому якось не того, вроді кумедно якось. Зараз на вулиці дощ і каламуть, у бліндажі напалено, а в таку сльоту добре мріється і пишеться.
Знаєш, про що мрію? Із самої першої хвилини, відтоді, як ви мене провели до військкомату, мрію лишень про одне. Про повернення. Мені це навіть сниться часом.
Уві сні чую стукіт коліс і відчуваю, як розхитується вагон, потяг стишує хід, зупиняється і ніби стає, але ще чекаю останнього поштовху — так, як ніби хто за грудки степене – лише після того вже остаточно зупиниться.
Із відчинених дверей вагонів почнуть виходити, вивалюватись, вистрибувати чимдуж на перон втомлені нічною спекою пасажири (мрію повернутись влітку). Всі будуть поспішати, лишень я один ніде.
Чого поспішати? Цієї миті повернення так довго чекав, щоб отак знівеча летіти. З вагону вийду останнім. Сонце тільки-но має визирнути з-за обрію — ось-ось яскраво зблисне, засліпить, і в цей час закричу на всю горлянку: “Люди!!! Я повернувся!!!”
Я повернувся з війни. І хай люди дивуються – байдуже. А якщо, ну раптом, хтось запитає,як мені вдалося цілісіньким повернутись, скажу як є: “Не знаю. Може, пощастило, а може, Господь вберіг. Ні! Точно Господь вберіг!”
Моя ж Ганна щонеділі ходила до церкви, ставила свічки і молилась, і отець Сергій щоразу загадував у своїх молитвах перед Господом за мене. Ось і повернувся.
А той снайпер з “того боку”, він не вцілив, його куля лишень розкраяла мій шолом і десь загубилася в донецькому степу. А я лишився живим. Господь був на моєму боці, а не на боці того, що дивився на мене крізь приціл.
Гадаю, в той мент моя Ганна промовляла молитву. Вона в мене набожна. Бо я то не вельми, до війни почти й не ходив до церкви — не те що безбожник, а так, як-то всі чоловіки. Сам би я себе не вимолив, то все моя Ганна.
Тепер, друже, повз церкву не пройду. Зайду. Найперше помолюсь за душі Аксьона, Солопа та Дужого — хай Господь пом’яне їх в своєму Царстві. На коліна впаду перед іконою Божої Матері, а в отця Сергія попрошу, щоб згадував моїх побратимів у своїх молитвах, він таки ближче до Бога, Той скоріше почує. За себе також подякую.
Увечері зберу гостину. Може, й вип’ю, може, навіть нап’юсь добряче, а може, буду сидіти й мовчати. І щоб ніхто ані словечком, ані жодного слова про війну.
Отаке щось сьогодні найшло. А в іншому все добре. Вдягнутий, нагодований. Чекай влітку.
Твій дружбан “Сокіл”
Ігор Верчук, керівник волонтерського підрозділу “Вбережу” із 2014 року (Луцьк)
Опубліковано на ресурсі “Новинарня” – Ігор Верчук “Лист з фронту: мрія про повернення”