Лист до саду

Пишу тобі з фронту, мій дорогий закинутий Сад.

Можливо, комусь це може здатися безглуздям – писати деревам та квітам, та тільки не мені. Бо знаю, як ніхто інший, який ти живий і як вміють співати щасливі троянди, а поетичні лілії підносять до небес свою оду любові до життя. Поважного віку дерева іноді лаконічно втручаються мудрим своїм словом в цей несамовитий намір садового життя.

Я знаю це! Ми народжувались з тобою разом, разом зростали, вчились, хворіли і “помирали”, а потім знову відроджувалися й розвивалися.

Так разом долали неймовірно цікавий шлях нашого життя.

Я пам’ятаю перше послання до тебе, яке написала у своє майбутнє: “Мій Сад! Ти тільки народився і ще не зміцнів. Але в тебе вже проявляється власний неповторний характер і поетична душа. Коли ти виростеш, у тебе з’являться розкидисті крони, під якими , в ажурній тіні, будуть цвісти англійські троянди. Чагарники розкинуть свої гілки-руки, а багаторічники зімкнуться, створюючи кольорові масиви. Ніжне колисання трав на вітрі навіюватиме сонну млість. Смолисті нотки аромату хвої, змішуючись з ароматами пряних трав та троянд, будуть дарувати хвилюючий аромат дорогих садових парфумів. Лавка біля пишного куща будлеї запрошуватиме присісти і помріяти, дивлячись, як у ритмі вальсу кружляє різнобарв’я метеликів.
З горіхом поважного віку, який бачив твоє народження, ми будемо згадувати, як ти ріс, яким юним та недосвідченим ти був, який іноді ти був смішний і непоказний… Яким красивим і поважним ти став. Так буде. А поки що рости та кріпни, мій дорогий та коханий Сад”.

Так жили і мріяли ми, допоки в наш з тобою союз не увійшли обставини, які врешті решт розлучили нас з тобою.

Пробач мені, що живемо тепер, віддалені один від одного.

Скільки разів за останні три роки я говорю тобі “пробач”, надсилаючи тобі свою любов і повагу до тебе зі Сходу.

Сподіваюся, ти все розумієш і вибачиш мені. Впевнена, що ти розумієш причину нашої розлуки, що усвідомлюєш, що землі й квітам потрібен мир і спокій, захист і турбота.

А поки є велика небезпека, що й інші сади перетворяться на руїни, як у багатьох містах і селах на Сході нашої колись квітучої країни.

І розділяє нас тепер 700 кілометрів. І на це є причини, про які не варто говорити, бо звучатиме це запафосно, а нам просто треба робити справу, яка наближує нашу з тобою зустріч. Яка знову зав’яже наші шляхи міцними вузликами єдності і любові.

За три роки я бачила інші сади, які розташовані на Донеччині. Були вони різні. Одні живі, але занедбані, інші були мертві, спустошені і здичавілі.

Болем віддавався кожен такий сад у моєму серці. Тут існувало життя. І колись творили їх теж для щастя: плодові для соковитого смаку, газонне полотно для босоногого маляти, розмаїття п’янких пряних трав для умиротворення, романтичні пелюстки ромашок для любові до життя.

Але в їхнє життя прийшов неприродній метал, як непроханий гість брудними, нахабними черевиками наступив на шовковий килим витканого з любові саду та розтоптав життя, яке так берегли ці оази. Метал нахабно міняв ландшафт, піднімаючи землю в повітря, і виривав коріння, яке трималось за життя.

Птахи й тварини ще деякий час жили тут, але з часом їх ставало все менше. Покалічені осколками дерева вже не могли бути прихистком пернатим, і випалена земля не могла годувати живе.

Від життя до смерти, від смерти до життя.

З болем констатую, що і вони, і ми з тобою пройдемо свою історію, свою еволюцію. В це й вірю я. І болю стараюсь не відчиняти наскрізь душу, бо занадто його багато, а душа в нас одна на двох, і ми маємо з тобою її зберегти і не загубити.

Я знаю, що іноді ти влітку страждаєш від спраги, взимку ти мерзнеш і божеволієш єдиним питанням, де я. Чому не поруч, коли так потрібна тобі.
А я паралельно з тобою проживаю своє несамовите військове життя зі своїм голодом і спрагою, тільки за сім сотень кілометрів на схід від тебе.

Коли тобі зовсім сумно, згадай, як на далеких планетах Маленький принц також турбувався про те, як живе його примхлива троянда, яка лишилася на планеті зовсім сама, без його уваги і турботи. Він квапився додому, бо “ми назавжди у відповіді за того, кого приручили”.

Прийде час, і я повернусь. І викинувши камуфляжне ганчір’я та надягнувши садові рукавички, прийду до тебе, стану навколішки і скажу своє щире “пробач”!

І виросте оновлена троянда, і пеньки зламаних дерев проростуть бадьоро і натхненно. І ти навчиш мене знову любити це життя, життя затятого та схибленого садівника, садолюба й садомрія.

Це буде. Обіцяю. Я повернусь. Ти тільки дочекайся мене, мій Саде.

Ірина Цвіла
ветеран батальйону патрульної служби міліції

особливого призначення “Січ”

(надалі – 4-та рота полку “Київ”),
волонтерка, активістка ВО “Свобода”

Опубліковано на ресурсі “Новинарня” – “Лист до Саду”. Ветеранський блокнот Ірини Цвілої

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *