Іловайськ. Вулиця Ломоносова. Ранок.
Голос з рації:
– Внимание! Сейчас будет работать наша артиллерия. Прочёсываем окрестности школы на наличие врага. Найдите укрытие!
Біля машини, на траві, лежало три спальника. Я недавно прокинувся і страшенно хотів їсти. Сонце вже світило яскраво, але прохолодне повітря ранку ще залишилось. В автомобілі, на водійському сидінні, мій командир Камаз викурював ранкову сигарету. – Шо, проснулась красавица? Вставай, поищем Утёса с пацанами. Надо покушать. А то на голодный желудок воевать неохота.
– А де Амбал? – поцікавився я.
– До он в туалет побежал. Приспичило ребёнку.
Я також дістав цигарку і закурив. Ось вже і Амбал повернувся. Ми встали і разом подалися до цегляної автобусної зупинки неподалік.
– Утёс Камазу. Утёс Камазу. Приём!
– Утёс на связи! – рація відповіла.
– Утёс, подходи к остановке. Мы тут кушать будем. И горелку с собой захвати.
– Плюс, уже иду.
На зупинці ми почали розпаковувати «їжу» з сухпайків. «Перловка», галети та чай, – що ж іще можна побажати на сніданок українському воїну.
Незабаром прийшли Утьос, Череп, Борода, Бугор та Сан. Це були хлопці з мого взводу. Вони весь час ходили і реготали.
– Доброе утро всем! – привітався Утьос.
– Привет!
– Слышали информацию по рации? Говорили, что будут окрестности прочёсывать.
– И шо? Эта остановка стоит в 50 метрах от школы. Так
близко они точно прочёсывать не будут. – як завжди впевнено відповів Камаз.
– Ага, це ти будеш казати, коли тобі осколками кашу перемішає – весело добавив Бугор.
– Да не сси, Бугор. Я твою тогда доем.
Примус вже горів. Я поставив свою консервну банку з кашею грітись, і по завершенню взявся за ложку. Ми мило бесідували та шкірилися, аж раптом…
БАХ! – небо прорізав свист. Важкий металевий снаряд з ревом влучив у будинок, який знаходився в 30 метрах навпроти. Його дах розлетівся. З дверей і вікон вилетіла величезна купа пилу. Я вже приготувався зустрітися з Отцем Всевишнім.
– Все в укрытие! – крикнув Утьос. І ми, як зайці, дременули в найближче подвір’я, до підвалу.
Я так летів, що по дорозі загубив одну кросівку.
БАХ!БАХ! – ще два снаряди впали біля зупинки, де ми щойно снідали. Бляшанка з кашою Камаза задвеніла рикошетом об цеглу.
– Все на месте? Все целы? – перевіряв Утьос.
– Ну, вроде да.
– Ну шо, Камаз! Поснідав ти свою кашу? – Бугор вже заливався слізьми зо сміху.
– Да с этими дебилами-артиллеристами, только и по подвалам кушать надо!
– Пианист, а где твоя обувь? – раптом здивовано запитав Череп.
– По дорозі загубив… Блін, я ще й автомат там з каскою лишив. Треба піти забрати, щоб не понищилось.
– Стой ты. Никуда не иди. Подождём, пока они настреляются.
– Вони будинок розбомбили. А там піаніно стояло… Тепер вже нема на чому тут грати…
– Да ладно тебе! Хорошо, что мы целы остались. Слишком близко упало. Как нас там всех не убило? У этих снарядов радиус поражения – 200 метров. – саме ці слова крутилися зараз у всіх в голові. Нам казково пощастило.
– Кстати, Пианист, ты смотрел, что у тебя в руках? – весь натовп вибухнув сміхом.
Цей снаряд так раптово впав, що я не думаючи побіг. Кашу свою викинув, а про ложку забув. Вона до тепер була міцно затиснута в руці. Я здивовано глянув на це і розреготався.
«З чим ще може бути штурмовий гранатометник під час обстрілу? Тільки з ложкою!»
Коли обстріл закінчився, то ми пішли перевірити наш ранковий «стіл». Все там було розкидане і забризкано їжею. Вся зупинка була побита осколками. Навіть запах пороху ще зберігся від детонації.
«В одне й те саме місце не влучає два рази» – погодилися всі і знову взялися доїдати сніданок…
Ігор Михайлишин, Піаніст, батальйон “Донбас”
Опубліковано на ресурсі “Лівий Берег” – Ігор Михайлишин – “21 серпня 2014 року. День потрійної «смерті». «Смерть» перша”.