ШКОДА КАЗАНКА
Нарешті після багатогодинних обстрілів та перестрілок настала тиша. Виснажені бійці, підшукавши більш-менш безпечні місця, просто «повирубались». Начкар, намагаючись не потривожити їхнього сну, обережно пробирався між бійцями, оглядав зброю — щоб була на запобіжнику, мало що хлопцям насниться.
У кутку серед трощеної цегли, смішно скрутившись в клубочок і міцно обійнявши свій «калаш», спав зовсім юний боєць. Начкар тихенько підійшов, зняв із себе «горку» і підклав тому під голову. Ех, дитя — дитям: хлопець навіть не ворухнувся.
Немислимо хотілось присісти, опертись об стіну і просто посидіти, навіть не курив би. Але ще не час, ще мусив розмістити по периметру караули і приготувати якийсь гарячий наїдок. Хлопці вже близько восьми годин нічого не їли.
У кутку розбомбленого подвір’я Начкар розпалив невеличке вогнище. Диму майже не було, то може, ворог і не догледить. Дістав із наплічника свій улюблений туристичний казанок, швидко начистив картоплі, залив водою та поставив на вогонь.
Сам примостився біля вогнища. Коли закипить вода, Начкар додасть тушонки — і страва готова. Ця думка заколисувала, вогонь затишно зігрівав, і Начкар поступово впадав у дрімоту.
Снилося, ніби з друзями на березі озера на рідній Волині, ніби хлюпотить вода в припнутий човен, ніби в казанку весело булькотить справжня юшка. Видіння було таким яскравим, наче й не ніби, а насправді…
…Хтось легенько штовхав у плече, крізь сон Начкар не розумів, що тому чоловікові потрібно. Важко відкрив повіки — перед ним стояв взводний.
— Вставай, швидше! — підганяв взводний.
Привезли пораненого, потрібно надати допомогу.
Сон наче змило озерною водою, зіскочив на ноги, але від вогню йти не хотілося. Кинув погляд на казанок: вода мала ось-ось закипіти.
«Ще встигну», — майнула думка.
Відійшли кроків на двадцять, як несподівано засвистіло в повітрі.
Взводний і Начкар дружно впали, злившись із землею.
За спиною важко гупнуло, засвистів у повітрі казанок, бренькнув об стіну і пляцком упав додолу.
«От, бл**ь, наїлись…», — подумав Начкар.
На місці вогнища курявіло від влучення міни.
Начкар подумав, що коли після війни розповідатиме про цю пригоду, то обов’язково скаже, що в цей момент йому подумалося: «Ех, шкода казанка». І сам собі усміхнувся.
Матеріал опубліковано на ресурсі “Громадське” – Ігор Верчук “Сон фронтовика. СПЕЦПРОЕКТ”