Все почалося з дзвінка на мобільний. Його номер записали в миколаївському військкоматі рік тому. Дівочий голос ввічливо запрошував для уточнення даних. Інший світ нічим не видав себе — ні тембром, ні паузами.
— Ви ж у Києві, так? — запитали з іншого світу.
— Не проблема приїхати.
Я закінчив розмову і поклав телефон на стіл. Я сидів на своєму робочому місці. У велике вікно світило сонце. З вікна було видно Дніпро. Зібрав речі. Вимкнув комп’ютер. Попрощався з колегами. Вийшов у двері. І не помітив зовсім на порозі білу риску. Ангела в камуфляжі, який заніс тонку ручку у військовому привітанні.
***
У миколаївському військкоматі я став рахувати, скільки ж людей посміхаються. Їх було двоє. Дівчина-психолог і я.
— Ви психолог? — привітав я її біля входу.
— Психолог.
— Мені потрібен ваш підпис.
— Але спочатку вам потрібен підпис терапевта.
…Терапевт мене спитала, на що скаржуся. Я заспокоїв її, що абсолютно здоровий. Жінка припинила писати, підняла погляд на мене:
— Перший раз бачу в військкоматі здорову людину. Давайте, підпишу.
Ворота зачинилися. Інший світ впустив мене.
…Я знав наперед, що сержанта біля воріт, що випускає цивільних з території, звуть Петро.
***
— У вас є гроші на проїзд? — майор з військкомату трохи збентежений. Він упевнений, що до Одеси я залізно доїду. Мені і ще одному офіцеру віддають документи і бажають щасливої дороги.
***
Дорога Миколаїв — Одеса. Кажуть, пару тисячоліть тому тут була територія Римської імперії. Кажуть, ці хлопці вміли воювати. З вікна маршрутки я вдивляюся у південний степ. І бачу легіони. Чую їхні кроки. Дорога злегка тремтить в такт. Це передається автобусу.
Наївні пасажири грішать на місцевий автодор. Але ж я знаю, що це неспокійно перебирають копитами коні. Я бачу, як блищать на лютневому сонці начищені шоломи. Як піками своїми солдати підтримують синє важке небо.
Молоденький сотник повертає голову до дороги. Ми зустрічаємося поглядами. У привітанні він легенько піднімає свою палицю. Мені ще нічого підняти. Я просто киваю йому. Водій тисне на педаль газу. Під’їжджаємо до Одеси.
***
Одеса — це Бунін. Він біг сюди від війни. Я ж рухаюся їй назустріч. Проїжджаю по старих вуличках, неначе гортаю «Окаянные дни».
— Ваша спеціальність ВДВ… — майор, який бере нас, постукує пальцем по моїх документах. — Як зі здоров’ячком у вас?
На найближчі дні нас селять в казармі. Величезний плац, урни з арт-снарядів, дореволюційні будівлі з червоної цегли.
— Чуєш, хлопче, — дідок з ліжка навпроти звертається до мене, підвівшись. — Ти не допоможеш? Йому принесли погони. До них треба приєднати три зірки «старлєя».
— Руки трусяться неможливо, — пояснює.
Він дає невеликий ніж. Ним колупаю три дірочки. Занадто стараюся і крізь погон розрізаю собі палець. Моя перша кров.
***
На полігон Х ми приїжджаємо годині о сьомій. Якраз на вечерю. Тут кубрики на двісті чоловік. Всі ходять в біло-блакитних тільняшках. Багато з поголеними головами. На дверях казарми помічаю написане від руки оголошення: «Стрижка — 10 грн».
За моїм столиком поки нікого. Підходить невеликого зросту офіціантка. З одягу на ній тільки червоний купальник. На голові — обруч з кокетливими заячими вушками. Посмішка відкриває білосніжні зуби:
— Добрий вечір, ви вже щось вибрали?
— А зробіть мені просто картопельки смаженої…
— Добре, на чому — на салі, на маслі?
— А давайте на салі. І салатик. Простий такий — помідорки, огірочки, цибулька, і приправте олією, запашною домашньою.
— Добре. З напоїв що бажаєте?
— Віскі який у вас?
— …вам теж?! Мужчина, вам теж половину?! — Кухарка з черпаком в руці повторила своє запитання. Черга застопорилася на мені.
— Так, я кладу вам повну.
В мою тарілку летить повна порція перловки. Іду далі по конвеєру. Беру чай. Сідаю за вільний столик.
***
З вечора попереджають — отримання зброї о 5:45.
Мені дістається станина від АГС. Її теж, як і автомат, потрібно принести на полігон. Він поруч. Як рукою сягнути. Чотири кілометри. Допомогти мені зголошується майор. Вадим. Командир нашого взводу. Йти стає веселіше.
Ми несемо станину, і я скоса намагаюся розгледіти його. Через кожні пів-кілометри зупиняємося, міняємо руки. Рота йде далеко вперед. Приходимо до пункту видачі боєприпасів. Кладемо станину на пожовклу траву.
У мене є час, щоб розглянути степ, що йде за горизонт. Чим довше дивишся в далечінь, тим сильніше туга долає тебе. Селище поруч живе мирним цивільним життям. Ось від’їхала від будинку червона легкова машина. Ось людина веде корову. Ось діти зграйкою біжать кудись.
Я хочу до цих людей. Але як вони подивляться на тебе? На твою нову зелену шкіру?
— … другий взвод, отримуємо патрони!
Я обертаюся. Дивні люди із зеленою шкірою і залізними палицями на ременях стоять в черзі біля маленької цегляної будівлі. Секунду вагаючись, повільним кроком йду до них.
***
На четвертий день я захворів. Полігон. Лютий. На сотню мужиків в казармі вже був з десяток тих, які кашляють. Для організму велика спокуса.
Комбат на шикуванні суворо наказав нам не пити, бо гряде перевірка зверху. Після шикування вусатий Толя ходив між ліжками з дволітровою пластиковою пляшкою. У пляшці було домашнє вино. Толя пропонував випити. Його донці виповнилося 22. Причину в батальйон визнали поважною.
***
Перше заняття з тактики проводив молоденький полковник. Кожен з нас спробував керувати взводом за допомогою рації. Ні у кого не вийшло. Тільки у Юри. Йому було 48, і він воював в Афганістані. Перед вихідними комбат на шикуванні знову звернувся до нас:
— Товариші офіцери, скоро вихідні, і ви захочете випити. Я прошу вас — не пийте багато. Але і мало не пийте. Випийте нормально.
Хоч зовсім і не за це, але комбата ми любили. У медроті мені дали пакунок пігулок. Фельдшер визначив температуру 39 невідповідною для полігону. Коли на наступний день температура опустилася до 37, мені дозволили йти на полігон. Так я і видужав.
***
— Ви їдете в Х, — майор з мобвідділу веселий. Весело робить копії моїх документів.
— Заповнюйте… Номер телефону дружини, сестри, батьків. Ну, щоб було, кому повідомити, якщо що, — каже дівчина в цивільному, розбираючи мої документи на столі.
Я в стройовій частині. Механічно вписую знайомі цифри. У пам’яті спливає велике кладовище перед КПП. З невисоким сірим парканом і сотнями хрестів, здалеку схожих на людей, які розставили в сторони руки, ніби збираються обійняти.
***
Шикування траплялися сім разів на день. Так треба, коли у вас в частині чотири поверхи, заповнених відчайдушними людьми. Командири знали, що робили.
Одного я помилково прийняв відразу за комбата. Він теж був у блакитному береті. Величезний. Але не комбат. Начштабу. Розповідав гучним голосом на шикуваннях про шкоду алкоголю. Одного ранку вивів перед строєм маленького сухенького дідка.
— Оце Миколайович, — представив його начштабу. Дідок стояв, опустивши голову.
— Учора він хотів побити начальника штабу, — офіцер повільно ходив повз стрій, і коли проходив поруч з Миколайовичем, дружньо поплескував його по плечу.
Солдат не смів підняти голову. Я придивився. На обличчі його дійсно були ознаки вчорашнього бажання зійтися у двобої з бойовим офіцером-десантником.
Солдати, які стояли в перших рядах, оберталися і шикали на тих, хто був ззаду:
— Та не смійтеся, бачите, йому соромно.
— …в третій раз він зайшов до мене з криком: чого я тут сиджу, я снайпер, я воювати хочу! — вів далі начштабу. — Все так було, Миколайовичу?
Солдат мовчав.
— Бачите, людина не пам’ятає. Ну, це буває.
Безпомилково відчувши, що іще ледь-ледь і він може перегнути палицю, офіцер замовк. Смішки припинилися. Було чутно, як проїжджають вантажівки по дорозі поруч з частиною.
— Стати до строю, — неголосно вимовив начштабу.
Немов прибитий, солдат почимчикував до строю.
Через два тижні Миколайович з батальйону виїхав туди, куди і хотів. А хотів, бо за півроку до цього в бою вбили його сина. Повернувся Миколайович через пару місяців. У жовтому мікроавтобусі з трьома великими, наклеєними червоним скотчем цифрами «200». Його застрелив товариш по службі. Як виявилося, Миколайовичу було всього 40 років.
***
— Що, поїдеш з нами на Схід? — перевіряє мене командир роти. — Поїду!— відповідаю.
Євген Проворний
Опубліковано на ресурсі “Громадське” – Євген проворний “Вантаж-200”