Киця на ім’я Джон

Ми стояли в тилу, і коли комбат сказав, що треба їхати під Авдіївку, щоб стріляти «па-взрослому» ми були переконані, що поїде вся наша артилерійська батарея. А може, й весь дивізіон. Але командир чомусь взяв із собою лише половину і лише дві самоходки.

Приїхали вночі. Спали на сіні в якомусь приміщенні типу складу. Причому кожну годину комбат або сержант будили когось із нас, щоб чатувати в броніку, шоломі і з автоматом. Самі ж вони обидва не спали всю ніч.

Стояти з «калашматом» в незнайомому місці вночі чи вранці якось некомфортно. Дивишся на «зеленку», що поруч, і фантазія видає химерні картинки. І попри те, що й товариші отут сплять, і командири десь там тихенько брязкають зброєю, відчуваєш якусь гнітючу самотність, покинутість.

…Гадаю, вона те ж це відчувала, коли жила тут сама-самісенька.

Вранці ми стали обходити місцину, й, урешті-решт, я збагнув, що це елеватор, і ми шукаємо, пробачте, «житло».

Розбилися на чотири групи, й кожна вибрала, де жити. Здається, моїй групі пощастило – це, мабуть, якась контора була. Є дві кімнати, які напевне були душовими. Труби там, кахлі на стінах, водостоки на підлозі…

Наша кімната, очевидно, дуже згодилася місцевій молоді, яка вештається у пошуках пригод та сильнодіючих речовин. Поряд з дверним проходом старий матрац (який одразу приватизував мій друг Володя, найстарший з нас), десь шприц, розбиті пляшки з-під різних веселих напоїв. Особливо мене вразив розірваний пакунок з-під жіночих колготок, а поруч – саме вони, колготки.

Біло-чорну кволу кицю ми побачили в перший же день. Вона вважала цю кімнату й загалом весь цей будиночок своїм законним прихистком, й сердилася на нас, «окупантів».

Ми обійшли територію, знайшли викинуті двері та цеглу. Двері у горизонтальному положенні та по дві цеглини у якості ніжок, ось тобі й ліжко. Плюс спальник. Жорстко, але, кажуть, корисно для здоров`я. Можна три цеглини, щоб під ліжко якісь речі запхати.

Скільки тут жила ця кішка? Рік? Два?..

До нас вона не підходила, але завжди була десь поблизу. Напевне перевіряла, чи не пішли геть «загарбники». Вона маненька, явно немолода й виглядає не дуже здоровою: хутро повилізало, ранки за вухами, затуманені очі.

Життя йшло своїм ходом. Щодня о дев`ятій вечора ми виїжджали в посадки, майже всю ніч, до 4-ї або 5-ї ранку чекали команди, іноді гатили з наших двох САУшок по координатах, які нам вказувало командування…

Ранкові сутінки… Ми повернулися з чергового чатування в «зеленці». Кішка вештається біля будинка. Вона вважає, що ми його захопили незаконно. Бо вона заслужила право жити тут сама. А ми – ні.

Зрештою, мій земляк, який готував нам їжу щодня (при тому, що він також, як і я, навідник самоходної гаубиці, й щоночі їздить стріляти) підманив тваринку. Здається, сир кидав у її бік. Або ковбаску. Ту солдатську ковбасу наш батарейний пес не дуже любив. На відміну від нас. Але кішка була така ж невибаглива, як і солдати.

Вона звикла до нас. Навіть спала з нами в кімнаті. У мене були кішки й коти… в минулому житті, і я дуже дивувався, що наша «елеваторна» киця спить тільки в ногах людини. Ніколи не лізе на груди чи в обличчя. Причому спить кожен раз в ногах іншого. Щоб нікого не образити, чи що?

А ще – ми притарабанили до кімнати стіл, і кішка ніколи не лізла на нього, як це роблять інші істоти цієї породи. Я умисно перевіряв! Потайки. Навіть коли у кімнаті нікого немає. Не лізе! Краще почекає, коли її пригостять.

Згодом хутро на нашій подрузі стало здоровим, ранки зникли: тепер вона харчувалася майже як бійці ЗСУ.

Мій 25-річний побратим із Західної України дуже полюбив цю кішку, ревнував її до інших, наче то його дружина, забирав до себе у спальник. Він кричав: «Це мій Джон! Джончику, ходи до мене!» Й хоча йому сто разів казали, що це кішка, а не кіт, він вперто повторював: «Ні, це мій Джон». Такий вже характер.

Цей хлопець привчив «Джона» ходити з нами в наряд – кликав її й вона бігла за ним сторожити браму елеватора.

Вона стала чатувати з кожним, хто іде в наряд з нашої групи.

Ось я надягаю бронік, беру автомат… Киця спить на моєму спальнику, який вже весь у її хутрі. Раптом прокидається, бачить, що я збираюся – й поперед мене біжить до воріт!..

Наряд тих артилеристів, які чергують ночами у посадках, лише дві години, але стояти дуже сумно. Хіба що у тебе смартфон з іграшками, книжками та інтернетом.

Я спостерігав, як вона полює. Сидить на асфальтній доріжці, дивиться у траву, яку давно ніхто не підстригав… Потім – один стрибок. І все.

Вбиту мишу, їженя чи навіть ящірку «Джон» приносила солдату в караулі. Тепер думаю, вона просто помітила, що людина на чатах не може нікуди далеко піти, обмежена в пересуванні, а отже, не може полювати. Й поїсти. І вона старалася нагодувати того, хто в наряді.

Я звав її «Джонні», щоб було хоч трошки схоже на жіноче ім`я.

Герман Дубінін,

128 окрема гірсько-піхотна Закарпатська бригада ЗСУ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *