Вдень тут все буденно. Навіть здається, що якийсь злий геній поставив час на паузу. Стрілки годинника наче прилипли до циферблату і перескакують на кілька годин вперед, лише коли приїздить машина з обідом. Десь далеко і внизу наче мурахи повзають комбайни. Зліва направо нескінченним потоком йдуть фури з зерном, в радіостанцію коротко плюють своє «450» пости, навколо тиша.
Глибока, дивна тиша, наче мильна бульбашка ізолює тебе від буденності.
Окремі звуки прориваються ззовні, але період життя цих чудернацьких уривків недовгий. І люди живуть в цій бульбашці. Один день схожий на інший, десятки, сотні однакових днів…
Висота 243. Друга, чи може двадцять друга лінія оборони. Попереду Горлівка, правіше Світлодарська дуга, лівіше, далеко за обрієм Авдіївка.
В хорошу погоду, особливо під вечір, тут відкривається дивовижний вид. Сонце, перед тим як впасти за небокрай, робить подарунок. Останні червоні промені фарбують в колір крові якісь високі бетонні будівлі на «тому боці» і в 100-кратну підзорну трубу на фоні неба видно ворожі силуети…
Висота це «гора». За традицією. Скриваючи географічну точку, кожне місце базування славетного 2-го відділення було «горою». Іноді невеличкою, в кілька метрів заввишки, зараз справжнім Ельбрусом, з верхівки якого вільно проглядається близько 80 кілометрів нашого дивного гібридного фронту.
І на горі цілий день вітер. На диво теплий і потужний вітер, яхтсмени би багато віддали за такий щільний, стабільно рівний, потужний, що дме 18 годин поспіль. «Веселий роджер», піратський прапор, сьогодні особливо веселий – цілком та з задоволенням, він пірнає в повітряний потік. Без втоми, ні не секунду не опускається, весь день майорить, наче дихає. Іноді, нервово хлопаючи, йому вторить прапор державний. Вітер дме так, що нечисленні птахи летять боком…
Літо. В Києві черговий «майдан 3», в Криму чергова «укро ДРГ» вкрала чергову «лампочку Ілліча». Наша лампочка також ледь горить. Майже кілометр кабелю від насосної підстанції садить і без того не дуже стабільну напругу. Чайник кипить хвилин 15, і поки він кипить, в бліндажі наче в тій криївці – темно як в задниці.
Але бліндаж – це круто: сухо, тепло і пахне сосною. Колись, після війни, тут 100% буде крутий маєток. І якийсь пузатий пан, виходитиме ранком на балкон і дивитиметься в бік Горлівки. Він питиме вранішню каву, снідатиме на терасі, споглядатиме, як сонце чіпляючись за височенні труби Вуглегірської ТЕС вперто повзе наверх і праворуч…
Це все колись буде. Згодом. А зараз тут не інститут благородних бабів, а позиція протиповітряної оборони. Обладнана всім необхідним і вкопана в землю, вона виглядає комічно за 20 кілометрів від передової. Але тил може стати передком в будь-який момент, це вже траплялось в Дебальцевому. І тому ввечері, із лінивого курорту, прикритого від світу мильною бульбашкою колючого дроту, позиція перетворюється на озброєного їжака. Ми можемо дать вогню вже через 40 секунд після наказу.
…Наче вечірня сукня після шампанського і романтичної вечері – падає додолу брезентовий чохол. Велична і граціозна в своїй брутальній сексуальності, світу являється вона. Стара гармата, Зла Двостволка. Більше 50 років вона чекала свого часу, поневіряючись складами і сховищами. Її час настав. Техніка, знята з озброєння, знов стала в стрій. У правильних руках ця дівчинка – грізна зброя.
Саме такі руки пестили її, змащували і чистили. Ретельно вкривали свою даму від снігу і дощу, дарували їй правильну збройну косметику. Руки завжди копали позицію спочатку для неї, а вже потім для себе. Вони передавали своє живе тепло тонні металу і на 200% були певні, що вона не підведе. Бо метал є чесним.
Сонце опалює горизонт. Традиційна перекличка постів, настає час нічної варти. Традиційно справа-наліво на великий висоті пройде безпілотник ОБСЄ. Черговий традиційно забуде дати команду що то свої, ми традиційно зіграємо бойову тривогу. Всі операції доведено до автоматизму: визначення швидкості і курсу, дальності до цілі… і дуже хочеться натиснути на педаль…
…Піхота, що охороняє наш НП, з веселим гвалтом збіжиться дивитись, як стріляє гармата. Але не сьогодні. Це можна було б назвати «насипай відповідально»: впізнаю «європейця» за характерним силуетом. На відміну від парка БПЛА що використовують наші і не наші – ці машини зроблені за схемою «конвертоплан». Грубо кажучи – вертоліт з крилами, і ці відмінності дуже добре видно…
Вкотре стволи донизу і дівчинка мовчить. Розчарування. Піхота матюкається і розповзається по норах. В журнал спостереження лягає черговий запис: курс, швидкість, тип, час. А згодом оживає черговий і дає ту саму команду «свої – код світло». Хтось йому зі злим сміхом доповідає «плюс». І повітряне око ОБСЄ летить у своїх справах.
Сутеніє. Повз позицію, гримлячі на ямах пролітають два КРаЗи. Турбіни свистять, машини плюються в вечір чорним дизельним димом. Водій передньої машини закурює. Як завжди. Без фар і габаритів дві вантажівки з гарматами летять вперед. Артилерія стоїть позаду нас, її «немає», але вночі вона з’являється нізвідки і насипає в нікуди. Гібридна війна грається в обидва боки.
Все як завжди. Вечірній праймтайм. В інтернеті: «зрада», «голі, босі» і «патріотів зливають в казанах».
Десь на півдні, саме в цю хвилину вкотре здають Маріуполь, а військові, що боронять місто – за ту страшенну бійню і не в курсі. Вони спокійно курять на березі моря і заспокоюють рідних, що начиталися інтернет-експертів. За 40 хвилин КРаЗи доїдуть до позицій, відчеплять гармати і почнеться «дискотека». Заварюю каву…
Вітер дме. Він грає з прапорами, свистить блукаючи поміж стволів Злої Двостволки. Замість сонця, ледь-ледь перевалюючи за величезні труби Вуглегірської ТЕС, з’являється місяць. Наче велика повітряна куля, він повільно дереться наверх і праворуч. На фоні труб неозброєним оком видно його рух. Теплий степовий вітер оминає гору, повітряні потоки танцюють на верхівці. В радіоефір летить чергове «450»…
Все, як завжди, і десь близько 11-ї з того боку на нас полетить МКС. Міжнародна космічна станція, яка яскраво світиться в нічному небі. По ній не стріляє тільки лінивий. Є така популярна військова омана про безпілотники – багато хто думає, що вони світяться. Є навіть байка про фотографування зі спалахом чи підсвітку прожектором цілей… Але це не так, і в черговий раз танкісти, що стоять в лісі, перед нами посилають черги в космос. Красиво, але марно.
Темно. Артилеристи доїхали до позицій і починається дуель. Приблизно як у Пушкіна з Дантесом, тільки «кулі» важчі. Складно сказати, хто починає першим, сподіваюсь, що наші. Підсвічуючи невеликі хмарки на півдні, гармати плюються в небо. Горизонт гримить і світиться. Десь за обрієм розквітають розриви, іноді вибух особливо яскравий – явно влучання. Радіємо, наче діти…
Як завжди, ляскаючи м’ятими решітками протикумулятивного захисту приїздить БТР резервної групи. За певним планом оборони на НП для БТРа є капонір. Майже наосліп, ризикуючи поскидувати вершників, машина влітає в стійло. Дизель видихає і знову настає тиша. А вітер дме.
Кава. Насіння. Сигарети. Спостерігаючи артдуель в усі наявні прилади, люди сидять на бруствері біля гармати. Це як певний театр, який в комплекті з теплим вітром дарує протиповітряна гора. Вона береже штаб, цілий район невеличкого міста і нерви піхоти. У лісі бачать спалахи, але відповідь постів стандартна: «Пацани, спакуха, працюють наші». Сигарети. Насіння. Кава. Останні новини, плітки, плани на майбутнє. А горизонт гримить…
А потім все затихає. Якось раптово і неочікувано. Певно артилерія міняє позицію, чи може влучили, куди треба. Вітер приносить інші звуки – десь далеко і праворуч гримлять важкі трали. Поліруючи небо фарами, суне колонна. Хтозна – ротація, підсилення, наступ, відступ? Радіо майже шепоче «450» – все ок.
У телевізорі – велика політика, футбол, серіали.
Десь всередині ночі тишу рве вертоліт. Він з характерним звуком рубає теплий вітер своїми лопастями. Традиційно невідомий РЕБ глушить зв’язок, і знов-таки традиційно з ефіру пропадає черговий. І власне, як завжди в такий ситуації, беру командування на себе. Кілька годин я «командую всім ППО штаба». Я і є той самий навіжений чувак, що мріє завалити Мі-28 чи Ка-50 і якому більше за всіх треба.
Люди люблять тих, хто бере на себе відповідальність. Їх слухаються.
Вертоліт, наш, український, летить з нашого боку один, не виконує ніяких протизенітних маневрів і не несе озброєння. Насправді його дуже добре видно на фоні неба. Хто цікавиться авіацією – той зенітник від бога, і як-то кажуть, знає питання зсередини.
В ефір лунає: «Бачу товстого, курс…, дальність…, наш, повторюю…код «світло», наш, код «світло»…
Традиційно вертольоти літають над нами як по рейках, приблизно однаковими маршрутами. І зважаючи на курс, з високою вірогідністю можна вгадати його завдання. Часто з Краматорська в бік Бахмута літають медеваки. Вони оминають райони ППО на всяк випадок. Але якщо звідти машина проходить прямо у мене над головою і летить на захід, то справи кепські. Це означає, що на Світлодарці 300-й… Важкого пораненого Мі-8 везе прямо на Дніпро в лікарню Мечникова. В такі моменти ти контролюєш двічі, щоб до «колег» дійшло, що він таки свій. Проводжаєш гвинтокрилу машину, тримаючи в кишені не то кулак, не то дулю…тільки живи, брате, долети, долети.
А вітер дме. Він облизує гору, видуває тепло із тіла, граючи на стволах Злої Двостволки, наче на флейті. Десь за годину за трубами Вуглегірської ТЕС знов з’явиться сонце. Як і 400 разів перед тим, ця ніч буде чарівною. Вона залишиться всередині назавжди. Пам’ять зітре погане, прикрасить, додасть контрасту доброму. Ти щось змінив і помінявся сам. Ти вніс свою частку. Ти вберіг своє небо.
Вдень ти поцілуєш свою залізну подругу. З ніжністю, на яку тільки здатен, ти торкнешся холодних стволів, сфотографуєшся напам’ять, потиснеш руку тому, хто тебе поміняє.
І поїдеш з гори. Назавжди.
Юрій Руденко, 101-ша окрема бригада охорони Генерального Штабу