З їжею на війні просто. Є хороший кухар – буде бойовий настрій в підрозділі, немає – буде, як у нас в частині. Ніяк.
Сьогодні я гість у ремроті.
Опиняюсь поруч з розбитим хамером. Місяць тому машина була в іншому секторі, в іншому підрозділі. Я їздив на ній з хлопцями. Пару днів по одній й тій самій дорозі. А коли повернувся звідти, повідомили, що хамер підірвався. Подвійний фугас. Троє 200-х.
Мене вже гукають обідати. Але не чую. Нерухомо стою перед машиною. Точніше, перед тим, що залишилося. До цього стояння – майже нічого не боявся. Тепер відчуваю, як в голові переключився якийсь тумблер. Отут, на сидінні справа від водія, сидів я…
Хлопці гукають.
Треба йти.
– Це наш дядя Вася. Їсти нам готує, – командир роти представляє кухаря.
Немолодий десантник схилився до буржуйки, але, почувши, що говорять про нього, обертається:
– Заре супчику зігріємо, – каже дядя Вася.
Оце “супчику” сказано більше не мені, а командиру, який у сини годиться кухареві.
Армійські миски в його великих руках здаються маленькими кухликами. Я знаю таких солдатів. Коли у них на грудях висить АК, то зброя теж здається зовсім іграшковою.
Поки гріється суп, на саморобному столі дядя Вася нарізає шматками м’ясо. Ніж гострий. Лезо довге. Рухи кухаря чіткі й швидкі. Вигляд зараз десантник має настільки загрозливий, що згадуєш, що ми на війні.
От що цивільні кухарі в частині робили, ну, наприклад, з булочками, що привозяться раз на тиждень?
Ні-чо-го. Так, в понеділок це їстівна булочка. Навіть у вівторок. Але, починаючи з середи – це вже не булочка. І так аж до далекої неділі.
А дядя Вася від середи не смів подати бійцям булку в її первісному вигляді. Хоча вкусити її, звичайно, ще можна було, але вже без радості.
Не знаю, в чому обсмажував кухар-десантник міноборонівську булочку, але в обидва мої приїзди він спритно знімав їх зі сковорідки. О-о-о, як вони хрустіли в роті, як танули!
– Осьо супчик, – дядя Вася акуратно передає нам армійські миски з гороховим супом.
Завмираю. Та рідкісна страва, яку з дитинства не перетравлюю. Але поруч командир цього підрозділу, за спиною – бойовий кухар в очікуванні реакції.
Довелося куштувати.
Але що це ?! Гаряча гуща така смачна! Піднімаю погляд на командира. Він застиг в очікуванні:
– Ну, як?
Обертаюся до кухаря:
– Де це ви ще й ребра взяли до супу?
– Та то хлопці в селі знайомства мають, – сміється дядя Вася.
Уплітаю суп за дві хвилини.
Від гарячої їжі стає жарко. Знімаємо з командиром кітелі й залишаємося в тільняшках. Дядя Вася відходить до буржуйки. Офіцер впівголоса скаржиться мені, що кухар на два тижні їде у відпустку.
– Що ж ми два тижні без вашого борщу робитимемо?
– Микола наварить…
Командир втомлено махає рукою:
– Микола… Таке скажете…
Зовні чуємо дитячі голоси:
– Дядя Вася! Ви вийдєтє?
Кухар бере кілька булочок, банку згущонки й виходить.
Повертається із букетом польових квітів.
– Малеча з села приходить, – трохи соромлячись, пояснює. – Батьки в цих малих ніби й є, а подивишся – голі, босі. Підгодовую потрохи.
Командир проводжає до машини. Прощаємося.
Водій – похмурий десантник.
– Кухар хороший тут, – кажу.
Водій вмикає другу передачу і відповідає:
– Моя б воля, на війні тільки й жив, бо тут готують смачно.
Євген Проворний
Опубліковано на Українській Правді